До нас, на Броварщину


Броварська Дарниця

Лівий берег Дніпра здавна належан до чернігівсько-переяславських земелі., пізніше — до Броварської волості. До броварських земель належали і Ви шеньки, Осокорки, Бортничі, Биківня, Дарниця і ще зовсім недавно — Ви гурівщина й Троєщина.

Усі ці поселення історично спорід нені з броварською землею, до того ж Дарницький берег здавна був місцем відпочинку київських князів і простих киян.

У 1923 р. замість колишніх губерній утворюються округи, і вперше до новоствореної Київської округи входяті. колишні чернігівські землі — Великодимерський та Броварський райони. Села Заворичі й Русанів відходять до Ніжинської округи. Ідея включення броварських земель до складу Київщини належала уряду УНР. Україну було поділено на ЗО земель (у т.ч. Київську, Чернігівську, Переяславську, Ніжинську). До Київської землі було віднесено землі, що лежали на 20 км за Дніпром.

Перша згадка про поселення Дарниця датується 1509 р.', проте, мабуть, Дарниця як поселення існувала ще в княжі часи. За переказом, у Дарниці зупинялись іноземні посли і посилали дари київським князям.

Проте така версія не є достатньо переконливою, бо Дарниця як населений пункт розташована досить далеко від давнього Києва. До того ж назва поселення пішла від гідроніма Дарниця, який згадується в літописах. На Дарниці-річці знаходились історично давніші поселення — Княжичі і Броварі. У давнину Дарницька річкова долина входила до єдиної системи монастирських земель Княжичі — Дарниця. Річечка Дарниця бере початок між Княжичами і Броварями з озера-болота Світловіцина і впадає в Дніпро поблизу Позняків.

За броварською версією, "дарниця" — місце збору місцевими феодалами мита (дарів), які сплачували купці, котрі прямували древніми шляхами (Залозний, Соляний) до київських переправ. Від назви літківського сільського кутка Дарниця (давні сіверські полюддя — дари) можна також провести аналогію до назви київської Дарниці. Версія про "пусту" піщану землю, яку і даром ніхто не брав, непереконлива, бо в Літках, як і в Дарниці,

піщана земля серед соснового бору біля рибних озер і рік завжди цінувалася і була густо заселена.

Мабуть, саме тут була дарниця місцевого удільного князя. Історично це не київська, а Броварська дарниця-застава.

Коли головні торгові дороги пролягли через Броварі, обійшовши Дарницю, вона занепадає. За ревізією 1858 р., тут, при озері Дарниця, був казенний хутір Дарниця з одним двором і "без населення".2 Та вже через 10 років з будівництва Курської залізниці і моста через Дніпро почалося нове відродження Дарниці.

На Дарницькому березі в історичні часи було немало всіляких поселень. Найбільш давнє і стабільне поселення броварської Дарниці — Вигурівщина, розташована біля найбільшої і найдавнішої переправи через Дніпро до стародавнього Києва. Сюди сходилися дороги, приходили торгові гості і ворожі загони. Вигурівщина вважалася містечком.

Вигурівщина — це природне підвищення в заплаві Дніпра, де стояв замок, до якого вела сухопутна дорога, а далі шлях до Києва пролягав водою. Вигурівщина не затоплювалася завдяки вдалому розташуванню і через це не змінювала свого місця, як сусідня Троєїцина.

За місцевими переказами, Вигурівщина — помістя князя Ігоря. Перші її поселенці — дружинники князя. Тут були вали, від яких не залишилося й сліду. До 1805 р. село, за оповідями старих людей, називалось Ігорівіциною. Князь Ігор жив у центрі села, в дитинці, а на околиці було ще одне укріплення, на місці якого у валах, коло церкви, викопували кістяки людей-велетнів, речі і зброю дружинників. У 1805 р. село вигоріло. З того часу і пішла назва Вигурівщина. Згідно з цими переказами, Вигурівщина — найдавніше поселення броварського краю.

Історики ж назву села виводять від власного імені Станіслава Вигури, київського ключника, якому польський король Сігізмунд III 1616 р. подарував ці землі.3

Ця версія непереконлива, бо на той час. уже функціонували назви основних поселень на броварських землях. Не було в середні віки і традиції називати села броварської землі іменем власника. Ці традиції древніші. Тим більше, що ще раніше, в 1577 р. згадується опікун дітей Івана Вигури Станіслав Колонтай, який мав спір за частину Свстафіївського (Дашкевича) грунту/ В указі Богдана Хмельницького від 1657 р. знаходимо: "…козак Вигура осаждав і держав землі".


У Лаврентіївському літописі за 1078 р. згадується Городець за Дніпром.'1 Згідно з другою версією істориків, у княжі часи Вигурівщина була відома під назвою Милославичі як вотчина бояр Милославських 11 — 13 ст. Історична назва Милославичі згадується вже в післятатарський період у літописі Биховця: 1396 р. київський князь Скиргайло їздить на лови за Дніпро, до Милославичів."

В описі Київського замку 1545 р. Милославичі згадуються разом з Погребами.7 А за люстрацією 1616 р., замковим селом Милославичі вже володіє Станіслав Вигура.8 Королівською грамотою 1653 р. підтверджуються права Льва Тиш- Биковського на село Витославське або Вигурівщину.4

Цілком очевидно, що назва Ігорівщина більш давня, ніж Милославичі. Можливо, це сусідні поселення. Городок Милославичі згадується як такий, що розташований між Вигурівщиною і Воскресенкою. А з Ігоревим городищем більш вірогідно ототожнювати літописний Городок. Місцеві перекази розрізняють два городища з валами на території села. Одне з них і стало уже в 15 ст. називатись Олельковим городищем, де київський князь Семен Олелькович мав свій замок. Традиція поселень-замків на одних і тих же місцях надзвичайно стабільна.

У вотчинних книгах Києво-Печерської лаври І половини 18 ст. згадуються одночасно містечко і замок у цих місцях. "Село Вигуровщина — раніше було вільним містечком або городком під назвою Милославичі, в якому жили монахи і козаки Київської сотні, … замок в 227 трьохаршинних саженів доокола, а коло нього село по обох сторонах річки Угнор".

У наказі Богдана Хмельницького 1657 р. межі села означено так: "Від річки Радунки до Попової сіножаті коло Троєщини, до Озерця, що над Чорториєю, від Озерця долиною до старого кладовища (вліво — грунт троїцький, вправо — грунт вигуревський). Ідучи до Чогобиіца, коло Борку, де замочок і двір був князя Семена Олельковича, а от Чогобища, також коло Борку на полі Прудець, Прудцем до трьох курганів. Од курганів на кінець Кривої ниви мимо селища до річки Угнору, вгору йдучи, грунт вигуревський Березовичі, а вліво троєцький до болота Куричова. Через Куричово біля Кривого дуба на Перевіс до Сторожових гір, де сосни означені хрестами. Від Сторожових гір долиною через озеро Ковпит до болота Облуква і до Чорної Води. Од Чорної Води долиною до шляху Басанського, тим шляхом Басанським йдучи до Києва вправо грунт вигурівський, вліво микільський, аж до шляху, йдучого з Бровар до Вигуровщини. Тим шляхом повернувшись, вправо грунт вигурівський, а вліво — воскресенський. Мимо криниці аж до Піщаних гір. Піщаними горами до болота Корчовки, Корчовкою до рубежа Ровчак, текучого з озера Мокрецького. Тим рубежем в Гнилушу річку мимо Вигурівщини знов до річки Радунки."1" Опис місцевості подано настільки докладно, що її можна реконструювати. Очевидно, що Сторожові гори — це підвищення корінного берега (ймовірно літописний Городок), а Піщані гори — підвищення в заплаві (можливо літописний Пісочин),

У середні віки в центрі Вигурівщини був монастирський двір Золотоверхого Михайлівського монастиря, поряд на річці великий млин і вітряк, а біля двору корчма. А сусідня Тростина належала Києво-Печерській лаврі. Монастирські владці часто підбурювали своїх селян проти сусідів. Озброєні сокирами і списами, вони розоряли і грабували сусідні землі. Ворожнеча Вигурівщини і 'Гроєщини давня. Духовний сан і християнська мораль зовсім не були перешкодою святим отцям у ті часи в таких справах.

У давнину Вигурівщина мала 4 сільських кутки. Між річкою і сусіднім селом лежав Кутченківський куток, де жили старі люди (богодільня-лічниця?). Низька частина села з вигонами називалась Оболоньє. Від імені старого діда Михашка пішла назва Михашків хутір. Ліски — від старого дубового лісу, на місці якого потім були сіножаті. Ліс загинув, бо вода в річці Неводній сильно крутилась, "як чорт старий риє". У Кричеві колись випалювали корчі, вони куріли день і ніч. Федорівщина була полем діда Федора. Тут же протікала і невелика річечка Коноплянка, в якій місцеві жителі мочили коноплі.

У 1858 р. казенне село налічувало 110 дворів, 625 жителів, мало свою церкву." Основним заняттям місцевих жителів було молочарство. Тримали по 5—6 корів. Глечики навішували на коромисла і човном-дубом пливли торгувати до Києва. На багатих задніпровських сіножатях у 1684 р. тільки для київського коменданта Гордона було накошено 1500 стіжків сіна.

У Вигурївщині народився Н. Є. Дроботун — член ВУЦВК в 1920-1940 р,

У 1941 р. в селі було сформовано партизанський загін на чолі з Григ орієм Микитовичем Кузьменком — директором школи та секретарем сільської парторганізації. Загін, за деякими даними, влився в з'єднання Ковпака. Доля його командира, колишнього чекіста і чапаєвця, інваліда громадянської війни, невідома. У 1963 р. в селі проживав 4571 житель. У радгоспі працювало лите 98 чоловік, а 717 — у Києві.12 Фактична орієнтація населення Вигурівщини не на Броварі, а на Київ і зумовила офіційне оформлення належності Вигурівщини до складу Києва.


Троєщина, за броварським переказом, заснована наїжджими рибалками, які збудували в лісі церкву. За іншою версією, село започаткували три брати-втікачі. Рибальське походження характерне для всіх сіл броварського ІІодесення. А церква в .їїн і нагадує лісовий скиток монахів. Очевидно, в цьому переказі зведено воєдино дві різні за часом події.

Як стверджують історики, у Троєщині був КНЯЖИЙ двір Юрія Долгорукого під назвою Рай. Тут монахи Печерської лаври побудували церкву Святої Трійці. Звідси й походить назва села — Троєїцина.

Мабуть, поселення монахів, рибалок і княжий двір були поруч — це кутки одного села. Потрійне село — Троєщинл. Цікаво, що ще зовсім недавно тут теж було три сільські кутки: Горби, Хриво, Котлівіцина.

У 1858 р. у Троєщині було 68 дворів, 411 жителів, церква/' Більше 150 років тому (1845 р.) старе село після повені перенесли на нове місце, яке не затоплювалося. Вирубали ліс, і постала друга Троєїцина. Старе село ближче до Десни. Сьогоднішня київська Троєїцина — третя за рахунком. Землеробство у Троєщині не було домінуючим — піщана земля не давала високих врожаїв. Основним заняттям посполитих, казенних і колгоспних селян було молочарство, плетіння кошиків, рибальство. У 1917 р. під час повені половину села знову затопила вода, в багатьох хатах вода зруйнувала печі.

До нашого часу збереглися і назви місцевих урочищ: Лай, Обухва, Дубовиця, Пісковиха, Пісок, Дубок, Зарічечки, Домашня. Сільські родові прізвища — Дроботун, Среденко, Найда, Пилипенко, Товкач.

У післявоєнні роки село стрімко зростає і випереджає свого сусіда й суперника Вигурівщину. В 1965 р. тут проживало 7088 чоловік. Це одне з найбільших сіл Броварського району того часу. Пізніше Троєщину віднесли до складу Києва.

Решта Дарницьких поселень відомі під назвою слобідок. Слобода — поширена назва поселень 17 ст. Слобода звільнялася від сплати податків. Пізніше Дарницькі слобідки називаються за аналогією, як вільні від кріпосного права: Микільська, Кухмістерська, Воскрес.енська, Губернаторська, Передмостна, Волоська.

Микільська слобідка виникла на березі р.Чорторий, на землі півкнязівській (Княжичі — Бориспіль). Це монастирська слобідка Микільського монастиря. Вона ще мала назви Печерська і Дубова слобідка. У 1858 р. тут було 76 дворів, 350 жителів, своя церква.11 На південь від села було озеро Святище, а над ним урочище Бугри. На північно-східному березі озера Святище в кінці 19 ст. розкопано трипільське поселення. Тут знайдено черепки горщиків, кремнійові ножі, наконечники стріл і глиняне пряслице, що відносить початки ткацтва в нашому краї в 4 тисячоліття до нашої ери. Аналогічне трипільське поселення виявлено і над Ковпитом.

Назва Кухмістерська слобідка пішла від назви армійських кухонь військових частин, що стояли тут на початку 18 ст. Тут же були і традиційні "постоялки". В 1858 р. у ній налічувалось 35 дворів, 190 жителів, була своя церква.10

Воскресеика як слобода відома з 1577 р. Журнал "Київська старовина" 1887 р. писав: "Земля ця була наділена подільському Воскресенському монастирю першим козацьким гетьманом Євстафієм Дашкевичем, запис якої був підтверджений потім зятем Дашкевича князем Євстафієм Ружинським у 1577 р., і носила назву землі Євстахіївської." Тут і виникло поселення Воскресенська слобідка, напроти якої діяв перевіз на Київ. Тут розходилися дороги на схід — Басанська й Остролуцька. На грунтах Милославських і Євстахіївських здавна був древній перевіз біля устя Десни — Десенки, через острів Муромець.

На початку 18 ст. ці землі поряд з Воскресенкою присвоїв князь Голіцин. На переправах, де часто проходило військо, чинилися розбої, тому в 1715 р. губернатор Голіцин поставив тут "караул", і слобідка стала називатись Губернаторською.111 Основним заняттям її жителів було лозоплетіння.

У 1868 р. в казенному селі Воскресенка було 83 двори, 401 житель, церква,17 а в 1919 р. — 210 дворів."'

З 1923 р. Воскресенку разом з Броварями віднесено до міської смуги Києва.

Волоська слобода існувала в кінці 17 ст., коли між Вигурівщиною і Воскресенкою поселилося кілька монахів- волохів.

У ГІередмоєтній слобідці жили будівельники ланцюгового мосту через Дніпро, що будувався в середині 19 ст.

Хутір Биківня відомий з 1858 р.19 У ньому було 3 двори і проживало 9 чоловік, а вже 1897 р. — 4 двори і 35 жителів.2" Тут проходив Санкт-Петербурзький тракт у напрямку на Ланцюговий міст, а з 1912 і аж до 1941 р. ходив мототрамвай до Броварів.

Назву Биківня виводять від волів-биків, якими перетягували підводи через трясовину. Але численні описи подорожуючих через ліс із Броварів до Києва не згадують тут ні поселень, ні трясовини. Більше згадують сипучі піски.

Імовірніше, що назва цієї місцевості більш давня і походить від власника цих земель Льва Тиш-Биковського, про якого згадується в польській королівській грамоті.


Сьогодні давнє слово Биківня стало символом української Голгофи, місцем злочинного таємного поховання жертв НКВС, найбільшого в Україні. Тут поховане українське відродження, українізація: українська інтелігенція, "вороги народу" — офіцери Червоної армії, жертви великої сталінської чистки 1937 р.; люди різних національностей: українці, росіяни, словаки, поляки, білоруси. Тут лежать моряки Дніпровської військової флотилії, керівництво і штаб якої розстріляні восени 1941 р. за те, що флотилія потрапила в оточення, загинула майже повністю і перестала існувати.

Скільки там поховано людських доль? Усі вони пройшли через тортури головного управління НКВС.

За сто років колишній малонаселений казенний хутір Дарниця став мільйонним містом. Київ і Дарниця — класичне подвійне місто на обох берегах великої ріки.

Очі всіх, хто під'їздить до Києва з Броварів, хто виходить на Дарницький берег, звернені до неба, до золотих бань Лаври і Софії. Так було колись, так є тепер, і так буде.

Прокоментуй! on “Броварська Дарниця”

Leave a Comment

444