Перші слов’яни в межиріччі Десни та Трубежа

На рубежі Христової ери в історії України та Київщини і, зокрема, нашого Броварського краю, починається слов’янський період (II ст. до н.е. — IX ст. н. е.).
Як вважають найавторитетніші вітчизняні історики, і, як ми вже згадували про це вище, корені слов’янства беруть свій початок ще в епохах бронзи та раннього заліза. Від тих давніх часів у культурі осілих землеробських племен простежується певна спадкоємність аж до перших століть нової ери, коли слов’яни вперше в писемних джерелах стають відомими світові під назвою венедів. Візантійські та інші автори називають східних слов’ян антами, а західних — скланінами, вважаючи венедів їхніми спільними предками. Слов’яни в цей час виступають як численний народ, що займає велику територію від Дніпра до Вісли і від Балтійського моря і до Карпат.
У 2-й половині І тисячоліття формуються окремі східнослов’янські племена, у яких відбувається остаточний розпад родової організації, починають формуватися феодальні суспільні відносини та утворюватися союзи племен, що являли собою примітивні державні утворення.
В археологічному відношенні перше тисячоліття на території Броварщини характеризується наявністю зарубинецької (кінець III ст. до н.е. та подекуди до середини І тисячоліття) та черняхівської культур.
Археологічною відповідністю слов’янам-венедам є зарубинецька культура, залишена осілим землеробським населенням. Зарубинецькі поселення, одне з яких виявлено поблизу села Погреби, не мали чіткої забудови. Житла розташовувалися безсистемно, часто перебудовувалися. Біля них знаходилось кілька господарських ям, які використовувались як погреби для продуктів та зерносховища. Населення займалося випа-люванням кераміки та виплавкою залізної руди, про що свідчать залишки залізного шлаку та інші ремісничі відходи у вогнищах за межами жител.
Зарубинці були осілими землеробами. У своїй господарській діяльності вони використовували широкий асортимент металевих предметів. Серед них — серпи, коси, сокири, долота, рибальські гачки, ножі, шила, цвяхи тощо. Це свідчить про те, що носії культури добре володіли ремеслами, зокрема обробкою чорних і кольорових металів.
Завдяки розвою металургії і метало оброблення, значно вдосконалилися знаряддя землеробства, що дало змогу обробити навіть важкодоступні ґрунти. Успіхи в розвитку господарства сприяли зміцненню міжплемінних контактів, поступовому мирному просуванню слов’ян на сусідні землі.
Могильники періоду зарубинецької культури виявлено поблизу сіл Погреби та Пухівка.
У II ст. н.е. зарубинецька культура припинила своє існування, а населення, котре залишило пам’ятки цієї культури, продовжувало розвиватися в нових історичних умовах.
У межиріччі Дніпра й Дністра в II— V ст.ст. жили численні племена, котрі залишили після себе пам’ятки черняхівської культури, відкритої археологом Вікентієм Хвойкою в 1899 році в с. Черняхові сучасного Кагарлицького району, що на Київщині.
Основною територією, яку займала черняхівська культура, була смуга лісостепу між Середнім Подніпров’ям, Верхнім та Середнім Подністров’ям. Археологічні матеріали свідчать про спадкоємність між зарубинецькою, черняхівською та слов’янською культурами. Дані антропології вказують на близькість антропологічних типів черняхівців та представників племені полян раннього середньовіччя.
Пам’ятки черняхівської культури залишили велелюдні племена. Вони будували свої поселення на схилах берегів річок, з плануванням однієї або кількох вулиць. Житла черняхівців виглядали так: наземні або заглиблені в землю стіни, споруджені з лози або дерев’яних плах на дерев’яному каркасі та обмазані глиною. Долівки робилися земляними, вистилалися соломою чи очеретом. У приміщенні знаходилася піч з каменю та глини або ж відкрите вогнище. Деякі житлові споруди мали прибудову у вигляді сіней. Поблизу помешкання була яма-погріб, а далі — комора, хлів для великої рогатої худоби, приміщення для птиці. Люди розводили також коней і свиней, тримали собак.
Значну роль у житті черняхівців відігравали бортництво і рибальство. Але основною галуззю господарства було саме орне землеробство. Провідним знаряддям для оранки в той час слугувало дерев’яне рало, що мало залізний наконечник — наральник. Цієї пори з’являються й орне знаряддя, що нагадує плуг. На ділянках вирощувалися пшениця, ячмінь, просо, гречка, які були найпоширенішими культурами, а також — жито, овес, горох та інші.
Надто помітну роль серед ремесел відіграють металооброблення, гончарство, деревообробне ремесло та виробництво скла.
Черняхівці підтримували жваві торговельні зв’язки з містами Північного Причорномор’я, про що свідчать знахідки античних речей у нашому краї. Так,
поблизу села Пухівки були знайдені уламки амфор, античні монети — біля Семиполок та села Зорі.
Ці знахідки свідчать про торгові зв’язки слов’янського населення межиріччя Десни-Трубежа з римськими міста, ми та містами Причорномор’я, куди вивозилися хліб, мед, хутро, віск, шкіра, худоба, а також раби.
Наші далекі пращури поклонялися ідолам, які уособлювали сонячне божество, покровителів ряду ремесел, зокрема залізоробного. Своїх богів вони зображали вусатими та бородатими чоловіками в шапках конічної форми. Вони мали землеробські календарі, за якими визначали явища природи, землеробські роботи та язичницькі свята.
Існує думка про те, що через купців та ремісників із Північного Причорномор’я черняхівське населення познайомилось із християнством, а також грецьким та латинським письмом. Про це свідчать виявлені на черняхівському посуді та інших виробах грецькі й латинські літери.
У VI — VII ст. н. е. слов’яни відігравали помітну роль в історії Європи. Разом з іншими племенами вони вели довготривалу боротьбу з Візантійською імперією, результатом чого стало переселення значної частини їх на Балканський півострів.
Це підтверджує і невідомий автор VIII ст. в своїй праці «Чудеса Святого Дмитрія», де описує події другої половини VII ст. та називає слов’янські племена, які поселилися на півдні Балканського півострова. Про сім слов’янських племен Мізії згадує візантійський історик VIII століття Феофан. Він називає ім’я восьмого племені (в Добруджі) — сівери або сіверяни, — які населяли територію сучасної Броварщини.
На спорідненість населення Болгарії та України вказують і такі етнографічні особливості, як спільний для обох народів особливий тип жіночого національного одягу з плахтою, а також разюче схожі житла — землянки, як в Болгарії, так і на Лівобережжі Дніпра. Особливо цей тип жител
характерний для сіверян. У кінці VIII ст. н. е. в результаті дій візантійців і болгар частина слов’янського населення покинула Балкани і повернулася на береги Дніпра. Вони принесли з собою цілу низку топонімів. Варто згадати місто Преслав та річку Альту, притоку Дунаю, Переяслав і Альту на Лівобережжі Дніпра, а також Переяслав, Трубіж, Лит на Суздальщині в Росії, куди частина сіверян відійшла з наших країв під тиском половецьких орд.
Цікаві дані про суспільний лад слов’янських племен подаються у творах істориків VI ст. За словами одного з них, Прокопія, вони не управляються однією людиною, а живуть в народоправстві. Тому щастя і нещастя у них вважали спільною справою. Велика роль відводилася народним зборам.
У слов’янських племен існувало рабство. Воно не було довічним і стосувалось лише полонених чужоземців.
У антів та склавінів на той час складалася соціальна верхівка старійшин та князів, влада яких поступово ставала спадковою.
У творі «Стратегікон» (кінець VI — перша пол. VII ст.), який приписують візантійському імператорові Маврикію, слов’яни описані як витривалі воїни, котрі легко переносять спеку, холод та нестачу їжі. Вони воювали з ворогами переважно в лісах, ярах та тіснинах, уміло влаштовуючи засідки. Ці племена добре володіли мистецтвом подолання водних перешкод. Кожен воїн мав на озброєнні два невеликих списи, дере-в’яні луки зі стрілами та щити.
Цікавий опис слов’ян зробив у другій половині VI століття візантійський письменник Прокопій. За його словами, вони надзвичайно люблять волю, не хочуть бути ні під чиєю владою, а також не хочуть нікому служити. Проте, між ними часто виникають суперечки, які переростають у криваві бійки, оскільки ці люди дуже непоступливі. Слов’яни люблять повеселитися і поспівати. Усі свята вони, зазвичай, відмічають із великою випивкою.
Східнослов’янське населення у 2-й половині І тис. до н.е. жило переважно в неукріплених поселеннях, розташованих поблизу водойм. Вони мали невеликі розміри, житла розміщувались окремо або гніздами. Були у слов’ян й укріплені поселення, що являли собою племінні і ремісничі центри.
У VIII — IX ст.ст. н. е. багато таких оборонних селищ уже існувало на Лівобережжі Дніпра, над яким постійно нависала загроза кочівницьких нападів. Фортифікаційні споруди розташовувалися на високих берегах річок, але інколи будувалися також і серед боліт та заплав.
У результаті розвитку ремесел та торгівлі на землях східних слов’ян у VII — VIII ст. н. е. почали виникати міста.
Про ідеологічні уявлення східних слов’ян до утворення Київської Русі писав Прокопій: «Вони вважають, що тільки один бог, творець блискавок, є владою над усім, і тому приносять у жертву биків і здійснюють інші священні обряди. Вони поклоняються і рікам, і німфам, і всяким іншим демонам, приносять жертви всім їм і за допомогою цих жертв проводять ворожбу». Релігійні обряди слов’яни відправляли у святилищах та від-ведених для цього місцях-требищах. Більшість язичницьких святилищ будували з дерева, із зображенням богів-ідолів, яких виготовляли з дерева або каменю.
Археологічні дослідження показують, що протягом VI — IX ст. н. е. у слов’ян існувало кілька видів поховального обряду, які були притаманні окремим землям. Так, за літописом, сіверяни, котрі жили в нашому краї, померлих спалювали, потім складали перепалені кістки в посуд і ставили на стовпах обабіч шляху.
«Стовп» — це невеликий (1,5 м х 2 м) зрубний дерев’яний будиночок з двосхилим дахом і маленьким віконцем, інколи з відсутньою четвертою стінкою.
З кінця І тис. н. е. поширився обряд трупопокладення. Поруч із померлим ставили посуд із їжею та знаряддя праці, предмети побуту й особистого вжитку, а також зброю.
У їхніх могилах виявлено залишки полотняних та вовняних тканин, лляного та конопляного полотен. Чоловіки-небіжчики мали ремені, а біля них — ніж, гребінець, шкіряну торбинку з огнивом. Жінки мали різні прикраси. Багаті були вбрані в одяг із шовку та золототкану парчу.
Одягалися наші далекі предки в полотняні сорочки і штани, поверх носили свити. На ноги одягали панчохи, взували постоли або чоботи. Шапки були хутряні чи плетені.
Характерним явищем завершального етапу первіснообщинного ладу у слов’ян було утворення союзів племен. Згідно з повідомленнями літописів, напередодні утворення Київської Русі існувало 14 великих груп слов’янських племен, одним із яких були сіверяни. Вони жили в басейнах Десни, Сейму та Сули. «А друзії седоша по Десне і по Семі і нарекошася север». На відміну від інших слов’янських поселень, у цих племен були поширені укріплені «гради».
Протягом VII — IX ст. н. е. із зародженням феодальних відносин відбувалось переростання згаданих союзів племен у феодальні князівства. Літопис називає осіб, які їх очолювали, князями. Імена деяких із них потрапили на сторінки хронік та збереглися в інших джерелах.
Тоді ж відбулося злиття союзів племен східних слов’ян у великі політичні державні утворення. В умовах боротьби з кочівниками в Середньому Подніпров’ї склалося велике об’єднання народностей — Русь, до якого увійшли поляни, сіверяни, дуліби, древляни, тиверці, волиняни уличі та інші.
У зв’язку з тим, що центром цієї могутньої держави протягом трьох століть був Київ, то в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі.
У перші століття нашої ери на значному масиві, заселеному східними слов’янами, особливо виділялось Середнє Придніпров’я, зокрема і наш край. Високий рівень розвитку східнослов’янських племен вів до появи у них держави. Наші пращури почали відігравати значну роль в історії всієї Європи. Вони не тільки успішно вели торгівлю з Причорномор’ям та Римом, але й брали участь у походах до кордонів імперії. Наслідком цього було захоплення багатих трофеїв, а це, в свою чергу, збагачувало ватажків слов’ян-князів. Так поступово формувалося феодальне суспільство. Виникла сільська територіальна община. Вона складалась як із великих патріархальних сімей, так і з дрібних, які вели самостійне господарство. Ці дрібні сім’ї в майбутньому ставали основою суспільства.
У суспільстві виникли стани. Це були: землероби-общинники, ремісни-ки, племінна знать та дружинники. Поряд із поселеннями сільського типу з’явились укріплені «гради» — майбутні міста Київської Русі. Ми схильні розглядати в такій якості укріплення на річках Десні та Трубежі. До сьогодні на території нашого району збереглося немало назв, походження яких має давні слов’янські корені (наприклад, річки Любич та Гнізна).
Розвиток суспільних відносин, удосконалення знарядь землеробства та ремісництва були запорукою формування політичних об’єднань східних слов’ян-князівств.